Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, який пішов послом України до Великої Британії та Північної Ірландії, залишив після себе складну спадщину.
На багато помилок бойового генерала вказували і політичні, і військові аналітики. Та призначений 8 лютого 2024 року Головкомом ЗСУ командувач Сухопутних сил Олександр Сирський, на жаль, посилив накопичені проблеми. І додав дещо особисто від себе – як представник “радянської школи”, випускник Московського вищого військового командного училища.
Не дивно, що практично відразу українські Сили Оборони почали відчувати величезні проблеми. Адже методи управління Сирського, якого навіть Вікіпедія називає “генералом 200”, викликали і викликають питання.
Та замість того, щоб бити на сполох, прислухатися до експертних думок, до голосу простого солдата, вище військове, а частково і політичне керівництво, яке здатне вплинути на ситуацію, чомусь цього не роблять. Тим часом весь цей рік ми втрачаємо позиції і людей, втрачаємо підтримку партнерів. І навіть єдиний успішний хід – Курська операція – розгортається зовсім не так, як слід.
ТОП-5 помилки Сирського, які лежать на поверхні та негативним чином для ЗСУ впливають на перебіг російсько-української війни наводжу нижче.
1. Соледарський та Бахмутський уроки
Восени-2022-го і навесні-2023-го Сирський керував так званими “битвами” за Соледар і Бахмут. Це були ті самі “м’ясорубки”, де російські окупанти не шкодували своїх людей, а українське військове командування в особі командувача Сухопутних військ ЗСУ Олександра Сирського – своїх. Особливого тактичного чи стратегічного значення ні Соледар, ні Бахмут не мали. Чому Сирський був так зосереджений саме на цих ділянках, дивувалися як вітчизняні, так і міжнародні експерти. Один з учасників оборони Бахмута прямо мені зізнавався, що на перебіг війни ці битви (в українському інформаційному просторі зусиллями окремих політиків, блогерів і навіть артистів роздуті до епічних розмірів) ніяк не впливали. Куди розумніше було б скерувати сили в той момент на зміцнення оборони Донецької області в цілому, на точкові удари по ворожих позиціях. Але не на соледарському і бахмутському плацдармах. Однак у Сирського була своя думка.
У підсумку, як вже відомо, обидва міста були стерті в пил, кількість загиблих там захисників ми ніколи не дізнаємося, як і те, чому саме були кинуті туди такі серйозні ресурси. І чому командувач Сухопутних військ вирішив зосередитися на цьому маленькому шматочку Донеччини, тоді як ЗСУ масово готувалися до вкрай складного контрнаступу? Чому замість одного потужного удару на одному з пріоритетних напрямків, де був шанс пробити ворожу оборону, відбувалося розпорошення сил? Чи не тому, що Сирський вважав за краще ховатися під Бахмутом від відповідальних рішень, на які виявився, можливо, не здатним…
Міф про те, що Сирський ледь не сам продумав і провів у 2022-му доволі успішні операції з оборони Києва, наступальні дії на півдні від Харкова та на Слобожанщині, остаточно розвінчали неоднозначні битви за Бахмут, Соледар, Кліщіївку, Курдюмівку. Вони дали зрозуміти, що він, по-перше, не зважає на втрати, а по-друге, навряд бажає брати на себе відповідальності за реально складні операції. Плюс, він, здається, досить часто готовий підігравати деяким недалекоглядним політикам і чиновникам у бажанні видавати бажане за дійсне, у створенні медіа-шуму. замість аналізу помилок та роботи над ними…
2. Мобілізаційні провали
Попри те, що до наших союзників були й залишаються питання щодо надання нам у потрібні строки та в необхідній кількості тих чи інших видів озброєнь і боєприпасів, є проблеми, до яких вони не мають стосунку. Наприклад, питання підготовки та формування резервів. Провалене українським вищим військовим керівництвом раніше, воно продовжує провалюватися й зараз – навіть після введення посилених заходів з мобілізації.
Що робить Сирський і вище командування в цілому, коли стає відомо, про відступ з чергових позицій? Звинувачують у всьому “неправильних” солдатів та “поганих” їхніх командирів.
А що зробило військове керівництво на чолі з Сирським, або політичне, в особі ОП, щоб у нас були більш стійкі і мотивовані воїни? Я особисто бачив, кого привозять у частини, що формуються. Людей, які йшли в магазин або з магазину, на роботу або з роботи, яких співробітники поліції або ТЦК “прийняли” силою просто на вулиці, прискореними темпами провели через ВЛК та доставили в “пункт приймання”. Мотивація, кажете? І добре б тільки це…
Через якийсь час людина адаптується до ситуації. Але її не використовують, згідно з наявними навичками. Нею, часто, просто “затикають” штатку. Так, ті, хто має за плечима той самий авіаційний чи інший профільний виш, стають…представниками психологічного супроводу. Просто тому що посада лейтенантська. А ті ж потенційно класні механки і водії масово загрібаються у стрільці, гранатометники і кулеметники…
БЗВП найчастіше – фікція. Не кажучи вже про злагодження згідно з військовою спеціальністю. Тому що і сама ця спеціальність нерідко – фікція. Як наслідок, у снайпери записують людину з проблемами зору. Про якісну підготовку не йдеться. І не Сирський, який був зобов’язаний вирішувати все це ще будучи командувачем Сухопутних військ, а військові з числа публічних осіб, небайдужі офіцери і командири домоглися, щоб БЗВП почали проводити в рази якісніше і триваліше за часом.
Так, у росіян схожа ситуація. Але у них і ресурсів, зокрема, людських, набагато більше. А коли за велінням Головкома у нас на фронт відправляють “нульові” в сенсі відповідної підготовки бати, які потім розносять в пух і прах в районі Курахового або Покровська – це не дзвіночок, це – набат!
І росіяни прогризають нашу оборону саме тому, що набат цей той самий Сирський вважав за краще і вважає за краще не чути. Йому, очевидно, цікавіше шукати винних, ніж проводити якісну роботу над помилками.
3. Трагедія з управлінням
У тому, що ми втрачаємо частину Донеччини, яку досить успішно обороняли роками, головна вина саме Сирського. І як колишнього керівника сухопутки, і як теперішнього Головкома. Хіба ні? Тільки цього року ми відступили від Авдіївки, Гірника, Селидового, Вугледара, Новогродівки, не кажучи вже про менші населені пункти. Ворог уже на підступах до Мирнограда і Покровська.
Чому оборону того ж Гірника передали бійцям 210-го батальйону 120-ї бригади територіальної оборони? Неукомплектованому, який не має достатнього досвіду, озброєння і підтримки. Тут точно питання не до солдатів.
Гірник ми здали фактично без бою – вуличних боїв там не було. Просто відійшли… А все тому, що вище військове командування в особі Сирського вирішило не виділяти необхідних сил і засобів для оборони цього найважливішого міста.
Аналогічна ситуація з Селидовим. Бої були на підступах, а в самому місті – практично ні.
Втрати позицій, які оборонялися роками, втрати найважливіших міст – невеликих за розміром, але таких, що мають колосальне значення у військовому сенсі – це вже стало тенденцією. Сумною для нас.
Так, росіян більше. Ресурсів у них більше. Хоч теж не нескінченні. Але і малими силами, як показує досвід нашої війни, та й світових воєн впринципі, можна бити набагато потужнішого противника. То що заважає Головкому ЗСУ проявити військову кмітливість і нестандартний похід? Так Сирський народився у Володимирській області РРФСР та навчався в Московському вищому військовому командному училищі, але ж потім у нього були десятиліття служби і навчання в Україні, осягнення стандартів НАТО… То чому ж радянська солдафонщина й досі проглядаються в діях Сирського? Запитання – без відповіді.
Здається, що він намагається протистояти ворогу по всій довжині активного фронту, розтягнутого на десятки і сотні кіломентрів. Не пропускаючи ворожі підрозділи на деяких ділянках, але й не рубаючи їм тили…
При цьому, розтягнувши наші бригади, командування не охоче турбується про другі ешелони оборони, не кажучи вже про треті. І якщо зараз сиплеться одна лінія під тиском сил противника, що багаторазово переважають, починається загальний обвал-відступ. Скільки вже такого було при Сирському… Скільки разів підкріплення надходило вже пост-фактум…
Як запевняють військові, з якими довелося поспілкуватися – як тими, що стоять зараз на бойових позиціях, так і тими, що тимчасово відведені в тил, – справа тут у відсутності планування. Дуже схоже, що у нинішнього вищого військового керівництва на чолі з Сирським його просто немає. Є реакція на події, які вже сталися. Але немає створення передумов для того, щоб у противника боліла голова від наших несподіваних ходів. Як наслідок – резерви йдуть із запізненням, коли вже утримати ті чи інші позиції не є можливим. Така ж проблема і ротацією. А саме це дає можливість окупантам з величезними втратами, проте просуватися.
Бойові бригади катастрофічно виснажуються. Замість постійного їхнього підживлення свіжими силами, коли є ще кому і чого навчити, їх тримають на позиціях мало не до останнього. А потім приходять сили, які і вчити толком нікому, і боєздатність яких викликає питання. Інша проблема – кидання в зону бойових дій новостворених бригад або їхніх частин без досвідчених командирів, без злагодженості. І все це не вигадані історії.
З новими опорними пунктами – теж проблема, з тактикою використання дронів (ця невід’ємна частина сучасної війни для Сирського, схоже, є незвіданою територією) – теж проблема. Але в офіційних зведеннях про це не пишеться.
Військові різного статусу та досвіду в один голос наголошують на потребі системних змін в управлінні ЗСУ та на потребі у поверненні до децентралізованих методів ведення війни, які довели свою ефективність. Це означає діяти асиметрично, а не за кальками радянської армії з її ієрархією підпорядкування і з “ні кроку без наказу зверху”.
Проте із Сирським, який вважає за краще керувати радянськими методами, подібні зміни не виглядають реалістичними, кажуть офіцери.
4. Кадровий хаос
Під час боїв у районі Дебальцевого, у лютому 2015 року, Сирський сам скаржився на відсутність адекватного центру управління, хаотичні накази і загальний бардак. Однак, зараз, здається, про це забув. Адже відбувається буквально постійне зняття командирів з посад. Причому командирів бригад Сирський знімає і призначає не за принципом неефективності/ефективності, а за “логікою” – подобаються вони йому особисто чи ні. А зрозуміти, чим він керується, тасуючи бригади на фронті, і зовсім не можливо.
Цілком імовірно, що ми втратили на Донеччині Нью-Йорк і більшу частину Торецька саме через те, що з тих позицій прибрали 24-ту механізовану бригаду під командуванням полковника Івана Голишевського, яка обороняла зазначений район майже два роки. Її поміняли місцями з 41-ю штурмовою, яка втратила боєздатність під Часовим Яром. У підсумку і на “Часику” просування противника толком не зупинили, і Нью-Йорк втратили, і в Торецьк окупантам дали увійти. Винуватим “призначили” комбрига 24-ки – Голишевського. Через два місяці зняли поставленого на його місце вже екскомбата тієї ж 24 мехбригади Сергія Мазурчука. Але все це абсолютно не ті люди, що бездумно ухвалювали рішення про рокіровку бригад.
Гірник на тій же Донеччині ми втратили теж не без допомоги “мудрих” кадрових рішень Сирського. Він поставив керувати 59-ю мотопіхотною бригадою Богдана Шевчука, що не мав відповідного досвіду. А тримати треба було фронт довжиною 45 км. І поки точилися бої в посадках по всьому фронту, на оборону такої важливої висоти як Гірник кинули 210-й батальйон ТРО. З усіма наслідками, що випливають. І саме цих бійців зараз намагаються зробити винними. А не командування, яке робить помилку за помилкою.
Невдовзі після зняття комбрига 72 ОМБр Івана Винника і його зміни на колишнього переважно тилового Олександра Охріменка впав Вугледар.
Втрату Авдіївки, серед інших обставин, про які вже не раз ішлося, могло прискорити зняття комбрига 110-ї ОМБр, Героя України Миколи Чумака.
А 47-ма бригада, що стояла під Очеретиним (уже нами втрачений), змінила за пару місяців двох командирів.
Ще один Герой України, полковник Леонід Хода, який командував 1-ю окремою танковою Сіверською бригадою чотири роки, втратив посаду в серпні-2024. З компетентних джерел відомо, що причиною стали його відверті доповіді про ситуацію на фронті та вимоги змін у діях командування.
З огляду на все це, у багатьох військових складається враження, що Сирський принципово проти командирів із чесними доповідями та нестандартним мисленням. А ж якщо перетворювати зведення з фронту на “єдиний телемарафон”, то рано чи пізно ми дуже здивуємося, побачивши, як далеко просунувся ворог. І не зовсім розуміючи – чому.
Ще один підхід Сирського – розривати на шматки боєздатні підрозділи. Як відбувається з тією ж 3-ю штурмовою бригадою. І це – замість того, щоб на підставі боєздатного кістяка того чи іншого підрозділу нарощувати, власне, боєздатність ЗСУ в цілому.
5. Що не так із Курською операцією
З позитивних прикладів 2024 року можна згадати хіба що Курську операцію. Але й тут не все так однозначно.
По-перше, туди кинуті серйозні ресурси, тоді як їх бракує по всьому фронту. І часом складається враження, що Сирський більше опікується саме Курським напрямком, ніж тими ж гарячими Донецьким, Запорізьким або Харківським. Як було, коли він займався Бахмутом, а не пріоритетними напрямками.
По-друге, саме в стратегічному сенсі Курська операція особливо ситуацію не змінила. Росіяни продовжують тиснути по всьому фронту в Україні, а на Курщину нашкребли ресурси по своїх “засіках”, і в Північній Кореї.
По-третє, після запевнень, що ніхто й не збирався захоплювати Курчатівську АЕС з метою розміну на Запорізьку АЕС (хоч такі чутки від самого початку ходили), мета подальшого перебування наших сил і засобів у Курській області виглядає не зовсім зрозумілою. А чому, наприклад, було не йти вздовж кордону, очищаючи від ворога прикордонні території тієї ж Білгородщини, убезпечуючи Харківщину?
Таким чином, вигідна в інформаційному плані Курська операція зрештою може виявитися “пірровою перемогою”, що цілком вписується в “стратегії” притаманні Сирському.
*
Ну і – коротка післямова.
Я не знаю, чи відкриють на мене тепер сезон полювання, як відкрили на багатьох інших, хто намагався донести правду про фронт. Але точно знаю – мовчати не можна. Бо ми зараз у ситуації, коли Головкомом ЗСУ є людина, яка не здатна адекватно сприймати критику, натомість здатна копіювати російські методи ведення війни з “м’ясними штурмами”, “стояти до останнього” та з покараннями за ініціативу. Головкому ЗСУ мають довіряти військові. І допоки це не так, маємо чути та доносити їх позицію.
Джерело