Хто може сказати, яким буде українське суспільство?

У перші тижні великої війни, незважаючи на той шок і стрес, який ми всі переживали, ми говорили здебільшого про неймовірне національне єднання, порозуміння й солідарність, проявлені українцями у дні ворожої навали. Якісь негативні моменти або старалися не помічати, або свідомо відкидали як другорядні, адже головними були зовсім не вони, а та сила порозуміння, яка дозволила нам вистояти і зруйнувала плани путінського «бліцкригу».

Зараз, через три роки після початку великої війни, здебільшого говорять про лінії розлому і конфліктів у суспільстві, про претензії до влади, про неефективність держави і нездатність її керівництва забезпечити національну єдність, про корупцію і розчарування багатьох. Якісь позитивні моменти вже «не на часі» — якщо навіть їх бачать, намагаються не акцентувати на них. Чи це означає, що суттєво змінилася ситуація? Чи, навпаки, змінився кут зору?

Саме тому я ніколи не намагаюся зрозуміти, як реально змінилося українське суспільство за ці роки, — і нікому не раджу виступати з остаточним діагнозом. Соціологи, які намагаються усвідомити ці настрої, також не викликають у мене особливого зацікавлення — не тому, що я не довіряю їхнім дослідженням, а тому, що вважаю настрої воєнних часів мінливими і повʼязаними часто не з тим, як справді бачить ситуацію той чи інший учасник опитування, а з тим, як цей учасник хотів би виглядати сьогодні у власних очах чи в очах довколишніх. Утім, я вважаю, що цей учасник опитування — як і ми з вами — перебуває у стані шоку і стресу. І про його справжні настрої ми дізнаємось тільки після закінчення воєнних дій.

Історія містить чимало прикладів того, як змінювалися після війни суспільства, — настрої людей, їхні орієнтири та завдання на майбутнє відрізнялися від того, про що вони думали у воєнні часи, навіть від того, як вони уявляли собі мирний час та свої наміри у перші дні та роки спокою.

Змінювалося і ставлення до політиків, і ставлення до держави, і ставлення до суспільства, і ставлення до самих себе. Хтось вважав, що для нього головним завданням стане відбудова зруйнованої війною країни; хтось вирішував залишити батьківщину назавжди, щоб ніколи не переживати навіть не сам воєнний стрес, а спогади про нього; хтось після героїчного опору поринав у депресію, з якої вже не було позитивного виходу…

Хто може сказати, яким буде українське суспільство? Адже Україна сьогодні — як хворий на операційному столі під час складного втручання. І що довше ця операція триватиме, то важче буде нам сказати, яким буде наш пацієнт після її закінчення. Тому що такий прогноз — задача з багатьма невідомими. Із занадто багатьма.

Ми не знаємо, коли саме і за яких обставин закінчиться війна. Зараз немає жодних обʼєктивних передумов, які б дозволили нам говорити не тільки про період її завершення, а й про можливість самих мирних перемовин. Можливо, якесь перемирʼя у війні настане вже за кілька місяців — але без гарантії повернення до інтенсивних воєнних дій вже незабаром. А можливо, нам доведеться жити в «гарячій» фазі російсько-української війни ще довгі непрості роки.

Ми не знаємо, яку саме територію контролюватиме легітимний український уряд на момент завершення воєнних дій.

Ба більше — ми не знаємо, яке населення буде й далі мешкати на цій території, бо вибір багатьох людей залежатиме не тільки від часу закінчення війни, а й від тих гарантій безпеки, які отримає Україна від своїх західних партнерів.

Ми багато говоримо про те, як нам важливо повернути додому ті мільйони людей, які покинули Україну, рятуючись від війни. Але ж питання не тільки в тому, що кожен новий рік війни ускладнює їхнє повернення. А й у тому, що відсутність дієвих гарантій безпеки з одночасною зміною статусу для українських мігрантів може призвести до своєрідного обміну населенням. Тобто до України повернуться ті, хто не зміг знайти себе у західних країнах і буде змушений їхати додому насамперед з економічних причин. І навпаки — на чужину потягнеться економічно активне населення «з грошима», яке під час війни могло з тих чи інших причин — ймовірно, й абсолютно патріотичних — залишатися в Україні з почуття обовʼязку, а після війни буде шукати для себе насамперед економічної перспективи за кордоном. І навпаки — дієві гарантії безпеки, вступ до Європейського Союзу і НАТО можуть затримати це економічно активне населення вдома і водночас створити умови для повернення ініціативних людей з інших країн — але вже із дуже важливим для нас досвідом роботи й адаптації в країнах Заходу. Однак хто скаже сьогодні, хто саме повернеться після війни, — коли ми з вами не знаємо, коли ця війна закінчиться і чи закінчиться в осяжному майбутньому взагалі.

То що ж робити, коли не можна нічого спрогнозувати? Жити сьогоднішнім днем?

Звісно, жити сьогоднішнім днем. Будь-яка поведінка в часи війни — небезпечна ілюзія, пароксизм самообману, який обовʼязково призведе до депресії, нервових зривів і ментальних захворювань, не дасть вам жодної можливості відновитися після війни, навіть якщо ви дочекаєтеся її фіналу. Війна — це точно не час будувати плани на майбутнє. Але війна — це час усвідомити, якими ви хотіли б бачити у майбутньому свою країну і власне життя. Так, можливо такий ідеал виявиться недосяжним, але принаймні кожен має здійснювати кроки для його реалізації — так можна відродити і зробити усталеною суспільну солідарність.

Ви вважаєте, що ваше завдання — захищати країну, і усвідомлюєте, що в майбутні роки війни та жорстокого протистояння ви станете учасником цього захисту? Ви вважаєте, що маєте ефективно допомагати армії? Ви думаєте про майбутнє своїх дітей тут чи за кордонами України? Що ж, до усього потрібно готуватися. Для військової служби необхідна відповідна підготовка й отримання спеціальності. Для ефективної допомоги армії потрібні дієві економічні моделі у власному вашому бізнесі чи професійній самореалізації — бо якщо ви не можете забезпечити власного розвитку, то не знайдете коштів на розвиток держави. Ви вірите, що після закінчення війни ви будете ще достатньо молодою і активною людиною, щоби взяти участь у політичному житті України? Що ж, пауза у політиці — непогана можливість визначитися хоча б із власними політичними поглядами й відшукати однодумців.

Ви сподіваєтеся залишити Україну після війни?

Це ваше право, але ви маєте розуміти, що світ, у якому Україна програє війну і зникне з політичної мапи світу, — а саме цього у наступні роки будуть намагатися досягти у Кремлі, — навряд чи буде безпечним світом для кожного, адже зміниться вся архітектура світового порядку — і на користь жорстоких і амбітних диктатур, цих справжніх вершників Апокаліпсису!

І якщо кожен ось так елементарно, по-людськи, визначиться зі своїми планами, ми ясно побачимо, що Україна потрібна всім. І тим, хто на фронті, і тим, хто в тилу. І тим, хто залишився, і тим, хто поїхав. І тим, хто планує повернутися, і тим, хто знайшов собі нову батьківщину. І тим, хто готовий відбудовувати країну після війни, якими б складними не були умови її збереження й захисту, і тим, хто вже подумки попрощався з Україною, навіть якщо фізично він усе ще вдома.

А це означає, що насправді ліній поділу немає. Україна потрібна всім нам — а отже, усі ми потрібні їй. Потрібні, щоб вона швидше перемогла. Потрібні, щоб вона одужала. Потрібні, щоб вона швидше пробудилася з тяжкого воєнного сну. Потрібні — бо їй без нас буде важко, але й нам без неї у цьому невблаганному світі також не вижити.

Джерело